Свобода мирних зібрань гарантується  статтею 39 Конституції України: "Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей".

   Право на свободу мирних зібрань проголошено також  Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема стаття 11 останньої гарантує, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

   Незважаючи на те, що підстави та критерії застосування обмежень мають бути визначені  відповідним законом, в Україні  останній так і не було ухвалено. Разом з тим, все більш поширеною стала практика заборон проведення мирних зібрань в Україні, за інформацією Центру політико-правових реформ, 90% мітингів, проведення яких було оскаржено в суді першої інстанції, було заборонено. Цікаво, що у столиці в 2009 р. Київська міська державна адміністрація програла не одну таку справу, а в 2010 р. окружний адміністративний суд задовольняв усі позови цього органу (згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень).

   Найчастіше при прийнятті рішень щодо обмеження проведення мирних зібрань суди посилаються на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», проте цей акт є таким, що суперечить Конституції Україні, оскільки відповідний Указ передбачає дозвільний  характер  проведення мирних зібрань, у той час, як стаття 39 Основного Закону України не передбачає жодних дозволів з боку органів державної влади та місцевого самоврядування для проведення мирних зібрань.  Строго кажучи застосування судами Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» при розгляді відповідної категорії справ є порушенням Конституції України, адже згідно з п. 1  перехідних положень Конституції України "Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”. 

   Іншим викликом для свободи мирних зібрань в Україні є ухвалення органами місцевого самоврядування у деяких регіонах  локальних правових актів (положень) про порядок проведення мирних зібрань, оскільки, останні  передбачають не лише порядок оформлення повідомлення, а й визначають вичерпний перелік місць, де дозволяється проводити масові заходи, що є також звуженням змісту та обсягу права на мирні зібрання проголошеного Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

  Але чи можливо взагалі обмежувати реалізацію свободи мирних зібрань? Ми переконані, що  заборонити чи обмежити мітинг чи інші зібрання, доки вони є мирним по своїй суті — неможливо, незалежно від того, які ідеї пропагують його учасники (звісно ж, крім тих які прямо закликають до актів насилля, вандалізму, погромів тощо, адже у таких випадках перетинається межа «мирності»), незалежно від того, який маршрут обирають демонстранти (звісно ж, крім режимних об'єктів) та незалежно від часу повідомлення/неповідомлення органів державної влади.

   Зрозуміло, що завчасно передбачити, яким чином проходитиме, наприклад, мітинг, дуже важко, тому заборонивши його лише з надуманих підстав (а це може бути й запобігання заворушенням чи злочинам) можна позбавити осіб їх законного права. 

   Метою попередження органів державної влади про проведення мирних зборів є гарантування безпеки їх учасників. Незважаючи на це, досить часто неповідомлення\невчасне повідомлення, є «підставою» для обмеження мирних зборів. Переконані, що оптимальним є той варіант, за якого повідомлення є необхідним для гарантування безпеки учасників, але абсолютно не обов'язковим, що забезпечує існування спонтанних, не запланованих завчасно зборів.

    Все вищезазначене дозволяє прийти до висновку про наявність проблем правового регулювання та практичного застосування норм права в сфері забезпечення свободи мирних зібрань. Для покращення стану забезпечення свободи мирних зібрань в Україні та подолання практики неправомірного втручання суб'єктів владних повноважень в його реалізацію ми пропонуємо  вилучення  зі статті 39 Конституції України положення щодо підстав  заборони мирних зібрань та сформулювати норму таким чином, щоб проведення зібрань можливо було обмежити лише під час їх проведення у разі порушення межі «мирності», тобто з моменту  вчинення конкретних правопорушень.

 

Студент 4 курсу 

Інституту підготовки кадрів для органів прокуратури України

Глєбов Роман Сергійович

 

Науковий керівник:                                                                                                                          

к.ю.н,  викладач  кафедри конституційного права    

Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого"                  

О. В. Нестеренко                                

              

1

  1. lifeisgood1986

    Для более полной картины приведите примеры из международной практики, ведь все познается в сравнении.
    Как это приблизительно выглядит в Европейских странах, странах Американского континента и т.д.

    0   Спам