Наприкінці минулого століття, 23 роки тому, Україна разом із незалежністю проголосила і відмову від комуністичної ідеології. Це ознаменувало собою перехід від планового, адміністративно-командного типу економіки до економіки, заснованої на ринкових відносинах - перехід до принципу непорушності права приватної власності. Це правове положення закріплено на міжнародному рівні. "Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна" - проголошує Загальна декларація прав людини. Декларація про державний суверенітет України в розділі VI прямо проголосила лише рівність всіх форм власності. Разом з тим це було початком процесу становлення в соціальній, економічній та правовій сферах нового статусу приватної власності.

Сьогодні прямою гарантією захисту права власності є Конституція України як Основний Закон держави. Стаття 41 встановлює непорушність права приватної власності, а також заборону протиправного позбавлення особи її власності. Такі положення конкретизуються, розвиваються та забезпечуються в законах та інших нормативно-правових актах, практиці судових та адміністративних рішень.

Події, що сталися протягом цього року, стали викликом і для держви, і для всього суспільства. Після проведення в Криму референдуму, Російська Федерація вважає цю територію своєю. Україна та міжнародна спільнота, в свою чергу, не поділяють такої позиції, а на політичному та законодавчому рівнях подібні дії сусідньої держави розцінюються як збройна агресія, окупація частини території суверенної держави. У зв‘язку з цим, Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - закон про тимчасово окуповану територію) вводиться поняття тимчасово окупованої території України.

Конституція України в статті 2 встановлює, що суверенітет нашої держави поширюється на всю її територію. Законом про тимчасово окуповану територію такій території надано особливий правовий статус в складі України як невід‘ємної її частини. Подібна позиція покладає на Україну обов‘язок забезпечувати права, свободи та законні інтереси осіб, які на законних підставах проживають та перебувають на тимчасово окупованій території.

Таким чином, у зв‘язку з політичною позицією України та неможливістю забезпечення прав осіб в Криму звичними способами, на тимчасово окупованій території вводиться особливий порядок забезпечення таких прав.

За таких умов важливим постає питання, що стосується забезпечення права приватної власності на майно, розташоване на тимчасово окупованій території, та можливості й порядку зміни власника такого майна. Ключові норми з цього питання закріплені в статті 11 закону про тимчасово окуповану територію.

Захист права власності на тимчасово окупованій території здійснюється відповідно до законодавства України. Тобто вчинення адміністративних та кримінальних правопорушень проти власності тягне за собою відповідальність, встановлену Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом України. Передбачається також можливість захисту із застосуванням цивільного законодавства України.

Загальні правові норми, що стосуються захисту права власності закріплені в главі 29 Цивільного кодексу України. Згідно з цими положеннями, власник, який вважає своє право власності порушеним, має право звернутися за захистом до суду. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним; вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном; пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Якщо в результаті порушення права власності власнику було заподіяно матеріальну чи моральну шкоду, він має право на відшкодування такої шкоди.

Захист права власності в судовому порядку відбувається відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Однак неможливість здійснення правосуддя судами України на тимчасово окупованій території не може позбавити осіб права на звернення до суду та вирішення їх справи. З метою запобігання порушення цього міжнародно визнаного права було змінено територіальну підсудність судів. Розгляд справ замість судів АРК та Севастополя здійснюють суди Києва та Київської області, визначені в статті 12 закону про тимчасово окуповану територію.

Набуте відповідно до законів України право власності на майно, що знаходиться на тимчасово окупованій території, зберігається за підприємиствами, установами, організаціями та фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу.

Передача права приватної власності на об’єкти, що розташовані (знаходяться) на тимчасово окупованій території України, підлягає реєстрації на іншій території України згідно з правилами, встановленими законодавством України. Подібне положення зафіксоване в статті 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України" (далі - закон про ВЕЗ "Крим"). У зв‘язку з неможливістю здійснення державної реєстрації прав органами АРК та Севастополя, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 №226 реєстрацію права власності на нерухоме майно, яке розташоване в межах тимчасово окупованої території, здійснюють органи державної реєстрації прав Херсонської та Запорізької областей.

Заслуговує уваги і норма, що міститься в п. 13.3 статті 13 закону про ВЕЗ "Крим". Вона забороняє особам, які на початок тимчасової окупації мали в приватній власності майно, здійснювати будь-які правочини щодо такого майна з особами, які знаходяться у власності або перебувають під контролем держави-окупанта (володіння 50 і більше відсотками статутного капіталу або голосів юридичної особи, можливість здійснювати вплив на основі угоди чи будь-яким іншим чином).

На тимчасово окупованій території будь-який правочин щодо нерухомого майна, у тому числі щодо земельних ділянок, вчинений з порушенням вимог законодавства України, вважається недійсним. Недійсними будуть вважатися і правочини, вчинені відповідно до законодавства Російської Федерації але з порушенням правових норм, встановлених в Україні. Наслідки таких правочинів визначені в статті 216 Цивільного кодексу України. До них відноситься обов‘язок кожної зі сторін повернути іншій стороні все, що було отримано в результаті такого правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. У разі завдання іншій стороні або третій особі збитків чи моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.


Автор консультації: Червяков В.C.
Дата надання консультації: 23.03.2015
Кількість переглядів: 1083
Адреса електоронної пошти не вказана


Оцінки консультації (1): 5.0
Залишити відгук у ГОСТЬОВІЙ КНИЗІ

Коментарів нема