На сьогодні включення до складу спадщини об’єктів не тільки споживчого та побутового, а й ринкового призначення, важливим є створення ефективного механізму реалізації права на заповіт, який би супроводжувався чіткою процедурою його складання і посвідчення.
Велике значення для вирішення цих питань на практиці мають постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року « Про судову практику у справах про спадкування» та правові позиції Верховного Суду України.
Розглянемо основні проблеми, що мають місце у спадковому праві, зокрема і, що стосуються спадкування за заповітом.
По-перше, важливо визначити юридичну природу та особливості заповіту як правового феномену.
Згідно зі ст. 1233 Цивільного кодексу України (далі ЦК) заповітом є особисте розпорядження , фізичної особи заповідача, адресоване спадкоємцям, а в деяких випадках – іншим особам.
Більшість правил ЦК про заповіти, зокрема щодо форми, порядку посвідчення, підстав та наслідків недійсності на розпорядження фінансовій установі , зроблене на випадок смерті, не поширюється.
Для заповіту характерна унікальність, тобто він є по суті єдиним розпорядження фізичної особи на випадок смерті, а також виключність, тобто розпорядження на випадок смерті не може бути складовою інших правочинів , зокрема шлюбного договору тощо. Крім того , відмінною рисою заповіту є момент виникнення за ним прав та обов’язків , включаючи виконання заповіту, виникнення права вимагати його недійсним.
У випадку, коли вкладник після складання заповіту, змінивши своє волевиявлення , зробив відповідне розпорядження фінансовій установі, спадкування права на вклад здійснюється відповідно до зробленого ним розпорядження, тобто заповіт у цій частині не виконується.
Заповіту не властива однозначність.
Заповіт, згідно з яким усе майно заповідається іншій особі, за наявності у спадкодавця малолітньої, непрацездатної, неповнолітньої, неповнолітньої дитини не відповідає інтересам останньої, проте це не означає, що він недійсний. Такий заповіт не буде виконуватися лише в тій частині, що не забезпечує право людини на обов’язкову частку у спадщині. Крім того, легальне визначення заповіту характеризує його як розпорядження.
Для заповіту властива, на відміну від інших правочинів, можливість із настання певних обставин втрачати чинність як повністю заповітом, так й окремими його положеннями. Це може статися ще за життя заповідача, тобто до відкриття спадщини. Так у ЦК йдеться про втрату чинності такими положеннями заповіту, як позбавлення права на спадкування(ч.4 ст. 1235ЦК), заповідального відказу (ст. 1239 ЦК). Згідно з ч.4 ст. 1236 ЦК у разі відчуження спадкодавцем за життя майна, яке було вказане в заповіті, заповіт у цій частині також втрачає чинність.
Отже, заповіт втрачає чинність повністю чи в певній частині у випадку смерті спадкоємця за заповітом , що сталося до відкриття спадщини. Специфіка заповіту виявляється і в положеннях ст. 1241 ЦК про обов’язкову частку у спадщині, якими законодавець обмежує виконання заповіту, закріпивши за певними спадкоємцями частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту.
Легальне визначення заповіту ( ст.. 1233 ЦК) характеризує його як розпорядження. Таким чином законодавець прагнув підтвердити складну природу заповіту, в якому поєднані риси і правочину , і одностороннього акта, хоча і з тяжінням до першого.
Певні особливості має також недійсність заповіту . Крім того , що право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача ( п.17 постанови Пленуму від 30 травня 2008 року № 7), специфічним є також коло позивачів і відповідачів у справах про визнання заповіту недійсним. Позивач, як правило,- це спадкоємець за законом, інтереси якого порушені заповітом, а відповідач — спадкоємець за заповітом, хоча він особисто права та інтереси позивача не порушував. Тому практика залучення такого спадкоємця відповідачем є досить суперечливою. Вирішуючи справи про визнання заповіту недійсним, слід ретельно з’ясувати, чи є у позивача право оскаржити спірний заповіт.
Важливе значення для заповіту має дотримання його форми та посвідчення , оскільки згідно зі ст. 1257 ЦК порушення вимог до форми та посвідчення заповіту призводить до його нікчемності.
Вимогами для посвідчення заповіту слід розуміти, перш за все, певну процедуру такого посвідчення. Аналіз судової практики підтверджує, що у багатьох випадках суди визнають недійсними або встановлюють нікчемність заповітів саме через порушення при їх посвідченні процедури. Слід навести найтиповіші порушення, що спричинили недійсність заповітів:
1) посвідчення заповіту без участі свідків, якщо їх участь відповідно до закону є обов’язковою (ч.2 ст. 1248, ст.. 1253 ЦК);
2) недостатнє і неповне з’ясування дійсної волі заповідача при посвідченні заповіту;
3) посвідчення заповіту особою, яка не мала відповідних повноважень або ж посвідчення заповіту належною особою, проте за її відсутності у момент волевиявлення заповідача;
Порушення вимог щодо посвідчення заповіту, які тягнуть його недійсність, слід також вважати присутність при посвідченні заповіту одного свідка замість двох, якщо посвідчення заповіту при свідках є обов’язковим ( ч.2 ст. 1253 ЦК ), залучення як свідків осіб, які не можуть бути такими (ч. 4 ст. 1247 ЦК ), неправильне визначення процесуального статусу свідків та особи , яка підписує заповіт за заповідача з його дорученням (ч.4 ст. 207. Ч. 2 ст. 1247 ЦК), оскільки така особа не може бути свідком і навпаки.
Нікчемним є також заповіт, який не посвідчений нотаріусом чи іншою відповідною особою взагалі, тобто складений у простій письмовій формі.
Ч. 2 ст.219 ЦК передбачає можливість визнати в судовому порядку дійсним односторонній правочин. Не посвідчений нотаріально, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина , яка не залежала від її волі.
Разом із наявністю порушень порядку посвідчення заповіту, наслідком чого є його недійсність, у судовій практиці визначено випадки, коли процедурні порушення не можуть бути підставою для недійсності заповіту:
1) не є такою підставою порушення таємниці заповіту;
2) не може вважатися недійсним заповіт, посвідчений із дотриманням установлених ЦК правил, але не зареєстрований у Спадковому реєстрі своєчасно, як того вимагає Положення про Спадковий реєстр, з вини особи чи з інших обставин.
Щодо питання про наслідки недійсності заповіту, то слід зауважити. Що в цьому сенсі важливо розрізняти нікчемні й оспорювані заповіти. Згідно з ч.4 ст.1254 ЦК якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним. Чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, установлених статтями 226, 231 ЦК.
У випадку коли новий заповіт, складний заповідачем, є нікчемним, відновлюється чинність попереднього заповіту. Спадкові відносини мають такі особливості, як тривалість, багатоетапність, спадкового правовідношення, що неминуче відображається на практиці застосування норм спадкового права. В Україні вже багато зроблено для врегулювання вимог міжнародних актів у сфері спадкування, зокрема це стосується створення системи реєстрації заповітів через спадковий реєстр, однак ще чимало слід зробити для удосконалення законодавства і практики його застосування.
Автор консультації: Дорощенко Катерина
Консультація актуальна на дату: 04.05.2015
Кількість переглядів: 3538
Адреса електоронної пошти не вказана
Оцінки консультації (0): 0.0
Залишити відгук у ГОСТЬОВІЙ КНИЗІ
Посилання на схожі консультації:
Теги матеріалу:
Коментарів нема